Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Світлана стрепенулася. З кухні пахло сніданком, таким корисним і таким несмачним, як і все в цій нудній країні. Їй зовсім не хотілося вставати з ліжка, але вже чувся надокучливий голос місіс Портленд, їхньої хатньої працівниці, яка не давала дівчині навіть зайвих п’ять хвилин поніжитися в ліжку. Ця жінка вела здоровий спосіб життя, точніше, змушувала це робити Світлану. Бідолаха зобов’язана була щодня прокидатись о сьомій ранку, півгодини мордувати себе фізичними вправами і їсти лише корисну їжу. Звісно, вона мала гарний, здоровий вигляд, але хіба це можна порівняти з тим душевним виснаженням, яке дістала за останні три роки, мешкаючи в Сан-Франциско?

Світланин батько Антон був людиною багатою й впливовою, тому й намагався забезпечити дочці чудове життя. Та хіба міг знати чоловік про невичерпну тугу дівчини за Батьківщиною? Переїхали вони в Америку не дуже давно, після того, як Світланині батьки розлучилися. Тато вирушив за кордон, і дівчина з власного бажання вирішила поїхати з ним. Мати не заперечувала, адже вважала, що дочка повинна бути там, де їй краще, навіть якщо й не з нею. Вони листувалися, і мама навіть кілька разів до них приїжджала − на Різдво чи на Світланин день народження. Та цього року мама не приїхала. Ні на іменини, ні зараз, на Різдво. Надіслала лише вітальну телеграму. Дівчина дуже сумувала й нарешті зрозуміла, як їй бракує ніжних маминих рук.

Знову пролунав голос місіс Портленд. Ця жінка наказовим тоном змушувала дівчину виконувати її забаганки. Світлана не могла зрозуміти одного: з якого дива має коритися цій сварливій чужій жінці? Чому вона мала над нею таку владу? Вона ж їй не мати, хоча і своєї мами дівчина часом не слухалася. А тут на тобі.

Світлана не витримала й вибігла до вітальні. Її охопила така лють, наче перед нею стояла людина, винна в тому, що вона так далеко від рідної домівки й від матері.

− Хто вам дав право командувати мною? Хто ви така? Я не хочу їсти цієї огидної їжі й робити гімнастику. Ви мені не мати!

Місіс Портленд від несподіванки почала поволі опускатися на стілець.

Світлана, помітивши це, розвернулась і побігла в кімнату. Уже знала, чим це закінчиться. Увечері тато знатиме, що його дочка хвора, нервова, неврівноважена й розбещена дитина, а потім Світлана вислухає півторагодинну мораль, а завтра знову робитиме все, що накаже місіс Портленд.

Так усе й сталося. Майже так…

Світлана сиділа на канапі, втупившись у дорогий килим, а батько ходив по кімнаті, нервово крутячи в руках то олівець, то ще якийсь предмет, і щось їй казав. Усе це вона вже багато разів чула й наперед знала кожне слово.

− Не розумію, що з тобою? Я ж забезпечую тебе всім найкращим. Чого тобі бракує?

Світлана, як завжди, мовчала.

Чоловік присів навпочіпки біля дівчини й ніжно запитав:

− Ну, що таке? Що з тобою, дівчинко? Може, ти справді захворіла? Ходімо до лікаря. Ти ж знаєш, я тобі зла не бажаю.

− Тату… − невпевнено мовила Світлана.

− Що? − батько вловив у її голосі щось незрозуміле. Щось справді сталося.

Дівчина підняла на батька благальний погляд.

− Я хочу додому.

Антон чекав на це. І завжди цього боявся. Та хіба міг подумати, що це станеться так швидко. Що в її ще зовсім юному серці може жити такий великий сум за Батьківщиною. Він не хотів відпускати своєї дівчинки, та нічого не міг вдіяти, бо справді її любив, бо й сам знав, що воно таке − туга за рідною землею.

Аеропорт. Нарешті оголосили посадку.

− Ну все, бувай. У Києві тебе зустріне мама, − мовив батько й поцілував Світлану. − Я сумуватиму за тобою.

− Не треба. Я приїжджатиму на Різдво і на твій день народження.

− Добре.

Зимові свята вже минули, але настрій у Світлани був ще святковіший, ніж на Різдво. Вона летіла додому. В Україну. До цієї, може, і не дуже успішної, але такої рідної країни.

У літаку панували приємна атмосфера й засмак щастя. І хоч до України було ще дуже далеко, вона вже відчувала її запах, спокійний і нестримний, приємний і терпкий запах далекого дитинства й холоднувато-ніжного пухнастого снігу.

06.08.2003

Так, я вже студентка, хоча ще й гадки не маю, як це воно. Я не була абітурієнткою, бо вступила до інституту без іспитів, поза конкурсом, тому, певно, і не цілком усвідомлюю, що значить бути студентом і як це важко.

Зараз я цим не надто переймаюся. До початку занять іще місяць, ще встигну подумати про своє майбутнє навчання. А нині я повернулася із санаторію й досі не можу оговтатися. Я давно нічого не писала, та цей ностальгійний, сльозливий настрій, який завжди буває, коли прощаєшся з якоюсь частинкою свого життя, надихнув мене на оповідання. Треба якось показати керівничці. Що вона скаже?

Цей твір присвячено вічній проблемі. Я таки не втрималася перед спокусою і вплела в його канву реальну подію. Не давала спокою тогорічна трагедія в Скнилові, та викласти свої емоції на папір усе не виходило. І ось я нарешті все обіграла, правда, лише як тло, як допоміжний елемент сюжету, але совість моя спокійна − я не промовчала.

Ніколи не бувала у Львові, але дуже люблю це місто. Як так? Не знаю. Може, побувавши там, розчаруюся.

Але зараз чомусь абсолютно впевнена, що закохаюся у Львів із першого погляду. Отже, й оповідання моє про любов. І про смерть. Які завжди ходять поруч.

Ні, життя таки не має сенсу. Для чого взагалі жити? Іноді думаєш, що всім би стало легше, якби тебе просто не стало. Часом хочеться заснути й не прокинутися, щоб ніколи не бачити невдоволених облич близьких і друзів, не чути докорів, погроз і сварок. Ніколи не думати про те, що скажуть інші, коли ти зробиш крок, другий, третій… десятий…

Ірина дивилася вологими очима у вікно й бачила, як прокидався старий поважний Львів. Божевільні думки крутилися в її голові − вона не хотіла жити. Їй хотілось вийти на балкон і кричати так, щоб аж рвалися голосові зв’язки, про